Дмитро Стровский
Очевидно, що пошук відповіді на питання, чи може журналістика бути формою соціального пізнання, слід шукати, виходячи як з теоретичних концептів існування цієї сфери діяльності, так і з урахуванням її практичних можливостей. Причому реалізуються не «взагалі», а в конкретні історичні відрізки часу. Обидва цих прояви (які мають у своєму дуалізм необхідна умова актуалізації будь-яких наукових розробок) можуть вступати в протиріччя один з одним, що визначається політичним та економічним становищем журналістики в тому чи іншому суспільстві, державною стратегією щодо ЗМІ, рівнем законодавчої бази, що забезпечує їх існування. У силу цього в різні періоди свого розвитку, з урахуванням конкретної ситуації в суспільстві, самі ЗМІ можуть «більш» чи «менш» повно відображати соціальну картину світу, ставати в сукупності об'єктивним джерелом його пізнання або, навпаки, джерелом, слабо заслуговує довіри або не заслуговує його зовсім. Зрозуміло, принцип «або-або» виявляється дещо умовним для сучасного світу, з його поліфонізм. Проте сукупне, стосовно до теорії та практиці, осмислення питання про «соціальне обличчя» журналістики, в будь-якому випадку бачиться значущим для розуміння об'єктивних умов функціонування «четвертої влади», перспективи її розвитку.
Відштовхуючись від теоретичних основ існування журналістики як соціального інституту, варто підкреслити, що в основі її функціонування лежить принцип об'єктивності, що реалізується на практиці в першу чергу за допомогою плюралізму думок - на сторінках друкованих видань, в радіо-і телеефірі. Сам плюралізм може формуватися як за наявності різних поглядів на навколишнє життя, присутніх в одному ЗМІ, так і завдяки всьому різноманіттю засобів інформації, що створюють у сукупності багатовекторне сприйняття повсякденному житті. За допомогою цього формується підставу для вибудовування об'єктивних закономірностей пізнання дійсності.
Між тим, в рамках автократичної системи політичного управління принцип об'єктивності відступає на другий план у порівнянні з «принципом доцільності». Характеристичним проявом цієї системи стає наявність влади, яка проявляє себе у формі жорсткої політичної волі, яка контролює всі відносини в суспільстві і визначає рівень його духовно-світоглядних орієнтирів.
Журналістика в цих умовах стає виразником інтересів існуючої державної системи, проектуючи в свідомості громадян певні, задані «зверху» соціально-політичні орієнтири. Одномірність розвитку суспільства цілком впливає на журналістику, так само як і журналістика закріплює в масовому сприйнятті тільки дозволені владою цінності. Особливість цієї ситуації полягає в тому, що в цілому ні суспільство, ні ЗМІ не усвідомлять своєї обмеженості, в серйозній мірі ущербності від таких взаємин. Порушення об'єктивності інформації не призводить до серйозних наслідків на соціальному полі, з огляду на те, з одного боку, що суспільство сприймає себе як «монолітне», а з іншого - його громадяни, здебільшого, не мають можливості сформувати власне бачення з приводу багатьох фактів і явищ.
Здавалося б, в існуючих реаліях пізнання журналістикою навколишнього життя виглядає проблематичним через заданого політичного характеру самого пізнання.
Проте в рамках наукової дискусії цю тезу виглядає, принаймні, полемічним. В умовах автократичного режиму журналістика, як не покажеться парадоксальним з позицій «нового мислення», має підстави сприйматися досить достовірним джерелом вивчення навколишньої дійсності. У даному випадку ми виходимо з того, що все пізнання є строго ідеологізованим, вбудованим в прокрустове ложе політичної системи і що склалися в її рамках норм і цінностей. ЗМІ є інструментом відображення цього пізнання, оскільки всі вони, контрольовані «згори», визначаються єдиної змістовної моделлю. Саме тому, наприклад, журналістика радянського періоду дозволяє всебічно представити специфіку сформованих політичних реалій, взаємодії влади та суспільства, будучи цінним матеріалом для будь-якого історико-політологічного дослідження.
В умовах розвитку демократії суспільство в зовнішньому прояві перестає бути цілісним утворенням, розпадаючись на велику кількість аудиторних сегментів. Щось схоже відбувається і з журналістикою, яка в оновлених умовах також перестає бути єдиною, стаючи сукупністю цілого ряду журналістики, що діють в єдиному інформаційному полі, але сповідують різні підходи до аналізу повсякденної дійсності. Стосовно до аналізу, зокрема, сучасної російської періодики вже явно недостатнім бачиться традиційне, що затвердилася в дослідницькій літературі, розмежування її на якісні і масові видання. Не випадково в сучасних дослідженнях пропонуються різні класифікаційні складові російських ЗМІ.
Так, І.М. Дзялошинський пропонує сегментувати їх за трьома напрямками: журналістика управління, націлена на зміну свідомості і поведінки людей, що допомагає суспільству визначити концептуальні підходи до формування суспільних відносин; журналістика успіху, журналістика інформації - прагматична і одночасно розважальна, розрахована на формування у аудиторії «переможно» сприйняття життя , яка знає, що потрібно певної аудиторії; журналістика співучасті, співпраці, соратнічества, покликана допомогти пересічним людям у вирішенні їх повсякденних питань. («Тут головне не тираж, не вплив, а взаєморозуміння між журналістом і читачами» [1]). Іншого сприйняття російських мас-медіа дотримується В.А. Сидоров, який, також визнаючи наявність «багатьох журналістики», не збігаються з цілям, цінностям, нормам, основ функціонування, вважає, що кожна з них певною мірою породжена тією чи іншою функцією, властивою колись єдиної «четвертої влади»: комунікативної, ціннісно -орієнтує (селективної), соціально-організуючою і т.д. [2].
Різні підстави для типології ЗМІ, запропоновані дослідниками, можливо, небезперечні, разом з тим самі ці спроби свідчать, що вітчизняна журналістика вже не сприймається як єдине ціле, до якого можна застосувати напрацьовані попередніми десятиліттями наукові підходи. Щоправда, в сучасних умовах динамічного розвитку, в тому числі і в мас-медійній сфері, відбувається інтеграція різних типів (напрямів) журналістики, що визначається моноцівілізаціонной парадигмою і рухом до інформаційного масового відкритого суспільства [3]. Тим не менш, цей процес не нівелює різноманіття сучасної російської журналістики, чий розвиток в сучасних умовах відбувається досить хаотично. Звідси навряд чи можливо ставити питання про об'єктивне сприйнятті навколишньої дійсності з боку «четвертої влади» без уточнення, про яку групі ЗМІ (або так званої «малої журналістики», що існує в рамках «великої журналістики») ми говоримо. У цих умовах важко говорити і про прихильність мас-медійної сфери в цілому, що включає в себе безліч журналістських потоків, глибинного пізнання соціальних закономірностей: у кожної «малої журналістики» пізнання виявляється багато в чому суб'єктивним, а тому розрахованим, перш за все, на свою аудиторію, виходячи з її інтересів і потреб.
Розвиваючи тезу про об'єктивність інформації, не можна не визнати, що теоретично вона повинна зростати в умовах відмови від автократичних форм політичного управління і переходу до формування громадянського суспільства. Поява різних політичних і громадських інтересів, значно зростають у цих умовах можливості для появи нових ЗМІ (що ми бачимо на прикладі сучасної Росії) неминуче роблять інформаційний простір більш строкатим і розмаїтим.
Проте чи завжди в умовах, що створилися об'єктивність інформації дійсно виявляється гарантованої? Повсякденна журналістська практика в нашій країні чітко демонструє: ні, не завжди. Більше того, відсутність цієї об'єктивності стало однією з найпомітніших проблем для сучасної російської журналістики.
Для підтвердження пошлемося на ситуацію на інформаційному ринку Єкатеринбурга. Тут провідні друковані та аудіовізуальні ЗМІ знаходяться у відкритій конфронтації один з одним. Одна частина з них захищає політичні інтереси губернатора Свердловської області Е.Е. Росселя, інша відстоює пріоритети мера Єкатеринбурга А.М. Чернецького. При всій відмінності поглядів цих груп ЗМІ їх зближує один з одним прагнення показувати «свою» владу тільки з кращого боку і одночасно цілеспрямовано дискредитувати опонентів. Тут практично не зустрінеш спроб журналістів до дискусійності - шляхом надання двом сторонам висловитися по суті того чи іншого полемічного питання, зате звертає на себе увагу одностороння критика політичних суперників, і це суттєво знижує об'єктивність пропонованих повідомлень. Існування ЗМІ, що знаходяться по різні сторони барикад, звичайно, дозволяє розширити рамки нашої загальної інформованості про те, що відбувається, однак говорити про об'єктивність подається таким чином інформації проблематично, що ніяк не сприяє створенню цілісної картини світу.
Об'єктивність інформації в місцевій журналістиці страждає і через слабку затребуваності в ЗМІ, і зокрема в друкованих, думок аудиторії. Свого часу автор провів дослідження єкатеринбурзькій преси, поставивши перед собою попередньо питання: якою мірою зі сторінок газет чути голос «середнього» читача? Для дослідження за перший квартал 2001 року було взято чотири періодичних видання, видаються в обласному центрі («Уральський рабочий», «Вечірній Єкатеринбург», «Обласна газета» та «Подробиці»).
Чітко підтвердилося, що загальне число авторських матеріалів на тлі власне журналістських виступів дуже незначно; всі названі газети висловлюють переважно думка штатних працівників редакцій, що взяли на себе відповідальність говорити від «імені читачів». Не стало, наприклад, «круглих столів» - колись вельми поширеної форми журналістської роботи, яка залучала до своєї орбіти читачів. «Пряма лінія» за зазначений період виявилася лише на сторінках «Обласний газети», однак гостями редакції в даному випадку ставали чиновники: губернатор, представники обласного уряду (один раз, правда, читачі мали можливість задати питання владиці Вікентію - Архіепіскому Єкатеринбурзький і Верхотурському). Багато соціальні групи населення, як показало дослідження, перестали бути в центрі уваги ЗМІ, якщо не вважати появи матеріалів, пов'язаних з екстремальними ситуаціями, такими як акції протесту, невиплата заробітної плати і т.д. Навіть листи, які раніше активно публікувалися в пресі, не зайняли належного місця в редакційній політиці названих газет. На загальному тлі краще інших виглядала знову ж таки «Обласна газета», що публікує гострі сигнали, скарги та подяки за підписами позаштатних авторів. Однак і тут (не кажучи вже про інших трьох виданнях) вкрай незначним було число дискусійних листів на одну і ту ж тему, зіткнення різних поглядів і т.д., що традиційно було притаманне вітчизняній журналістиці (причому, як дореволюційній, так і тієї, що затверджувалася за радянських часів), брала на себе просвітницьку місію.
Сьогодні, через два роки після проведеного дослідження, зазначена ситуація практично не змінилася. Між тим, очевидно, що авторські думки не прийдуть в редакції «самоходом», від журналістів потрібні зусилля по налагодженню взаємодії з читачами. Однак місцеві газетярі, судячи з усього, сприймають це завдання як другорядну, відриваються від власної творчості.
Представлені єкатеринбурзькій журналістикою підходи і способи сприйняття навколишнього життя (багато в чому типові, якщо порівняти тутешню ситуацію з ситуацією в інших регіонах країни) істотно знижує авторитет професії у свідомості широкої аудиторії і, як наслідок, не сприяє зміцненню демократичних засад суспільно-політичного життя, побудові громадянського суспільства [4].
Можна назвати, щонайменше, дві причини, що пояснюють описану вище ситуацію. Обмеження плюралізму думок у багатьох вітчизняних ЗМІ, як необхідної умови всебічного пізнання, пояснюється, по-перше, сформованим рівнем професійної журналістської культури. У радянський період розвитку нашого суспільства полемічність ЗМІ була істотно обмежена і не торкалася багатьох принципових питань, пов'язаних, наприклад, з ефективністю політичного управління. Кілька поколінь журналістів сформувалося в рамках одновимірного сприйняття життя, без урахування її дихотомічної еволюції. Це спадщина опинилася життєздатним (можна сказати життєстверджуючим) і в умовах сучасного реформування російського суспільства. Як підтверджує практика, зламати сформовану традицію виявилося складніше, ніж думалося спочатку. Сьогодні журналісти, якщо судити за змістом багатьох центральних і місцевих ЗМІ, як і раніше категоричні у своїх судженнях, слабо зацікавлені в зіткненні різних точок зору у своїх матеріалах, обмежуючи тим самим плюралізм думок. Обмеження дискусійності в мас-медіа знижує довіру до них у суспільстві, не створює масштабності соціального мислення в цілому.
По-друге, об'єктивність багатьох сучасних ЗМІ страждає через відсутність реальних політичних і економічних гарантій їх виживання. Численні поправки, внесені в останні роки в чинне законодавство у сфері масової інформації, не забезпечили в повній мірі вирішення цієї серйозної проблеми. Так, як і раніше неможливим виявляється поява нових періодичних видань, що не залежать «від грошового мішка, від підкупу, від змісту». Це пояснюється відсутністю фінансових пільг і дотацій з боку держави, спрямованих на підтримку нових редакційних колективів. Не вирішено також питання з обмеженням монопольного права на володіння ЗМІ. У результаті нерідкі випадки, і насамперед у провінції, коли один-два власники (в особі адміністрації, промислової або фінансової компанії і т.д.) надають переважна вплив на аудиторію, що істотно обмежує різноманіття суджень. Нарешті, потрібна розробка комплексу заходів, що забезпечують виконання професійних прав журналістів, які повсюдно обмежуються в доступі до інформації, не висвітленою державною таємницею. У цьому випадку і теза про відповідальність журналістики перед суспільством і його реалізація на практиці будуть виглядати реалістичніше.
Названі вище причини, що ускладнюють об'єктивність журналістського сприйняття і обмежують плюралізм думок, створюють в сукупності спотворені уявлення про навколишню дійсність. Все це підтверджує, що навіть формальне розмаїття ЗМІ, що збільшується в процесі формування громадянського суспільства, не завжди робить соціальне пізнання всебічним.
Вихід із цього «зачарованого кола» можливий лише за умови усвідомлення представниками державної влади і самими журналістами цінностей діалектичного розвитку, одна з яких зводиться до єдності і боротьби протилежностей. Присутність цієї цінності на інформаційному полі може бути виражене у зіткненні в ЗМІ на рівній основі різних інтересів, сприйнятті конфліктності як неминучого умови розвитку суспільства. Конфліктність не обов'язково повинна характеризуватися неприйняттям позицій один одного з боку учасників політичного дискурсу, вона може мати позитивно спрямований, прагматичний характер. У будь-якому випадку присутність конфліктності в системі інформування суспільства робить саму інформацію соціально більш вираженою (зважаючи на конфліктність усередині суспільства як неодмінної умови його розвитку), а тому об'єктивніше і ближче повсякденним запитам масової аудиторії. За цих умов, на наш погляд, і виникає актуалізація соціального пізнання в системі журналістської творчості, а самому пізнання стають притаманні новизна і докладність.
Список літератури
1. Див: Роль ЗМІ у досягненні соціальної толерантності та суспільної злагоди: Матеріали міжнар. конф. Єкатеринбург, 21-22 грудня 2001 р. - Єкатеринбург, 2002. - С. 33-34.
2. Там же. С. 120.
3. Див: Світіч Л.Г. Журналізм в системі глобальних інформаційно-креативних процесів / / Дисс. у вигляді наукової доповіді на здобуття наукового ступеня д. філол. наук. - М., 2002. - С. 36.
4. Справедливості заради, слід зазначити, що набагато репрезентативні виглядає зміст більшості районних та міських газет, причому не тільки в Свердловській області, але і в Челябінській, Пермської, Курганської, багато разів ставали предметом авторського контент-аналізу. Тут не настільки відчутні політичні амбіції редакцій, незрівнянно більше представлено авторських матеріалів, листів, нерідко публікуються опитування з того чи іншого приводу і т.д. Все це дозволяє сприймати цю печатку як більш демократичну, націлену на охоплення максимальної кількості людей на місцях.